Сніжок тихенько падав на землю, покриваючи її ледь помітним тонким шаром. Вона йшла тротуаром не поспішаючи. Було темно, але скрізь горіли ліхтарі, вітрини. Було холодно, але додому не хотілось. Вона ніби вимірювала кроками звичний шлях, яким ходила кожного дня. Сніжинки пролітали, деякі зачіпались за вії, потихенько танучи. Так з кожним днем осені танула її надія на щось незвичайне, щось казкове, як сама ця пора року. Це був останній її день, і сніг наче знаменував початок зими. Поступово всіх захопить хвиля передсвяткового ажіотажу. Але всі ці турботи були якось далеко. Щось в душі змінювалось, перегортались сотні картинок, але вони не складались в бажаний сюжет, а може, вона навіть вже й помислити боялась про таке. Просте людське щастя, яким одні так бездумно можуть розкидатись, здавалось для неї якимось недосяжним, маревом в пустелі.
Так, залишаючи на дорозі сліди, вона повільно крокувала, навіть не усвідомлюючи усіх цих думок, які, здається, вже і не "питали" її дозволу; вони самостійно виникали, розвивались, зникали. І навіть не відчай її охопив. Ні. Це було щось інше. Щось, що не можна описати словами. Це було скоріше схоже на перебування поза своїм тілом, думками десь далеко. Вона не помітила, як звернула вправо і пішла вздовж вулиці до парку. Просто захотілось побути наодинці, наче наказати себе саму ще більшою самотністю. Там нікого не було. Тепер на тротуарчику, де сніжок рівненько все притрусив, були відтиски тільки її чобітків. Така зручна влітку лавочка зараз була пуста і холодна. Вона тихо сіла. Спостерігала за сніжинками, які проминали на фоні вуличного ліхтаря. Вони кудись поспішала і від цього раділи, кружляли у веселих танках. Навіть не замислювались для чого вони тут, куди вони прилетять. Такі маленькі, а такі самовпевнені. Ногою вона щось вимальовувала на підлозі. Ці абстракції сніг не встигав засипати. Було тихо і мирно навкруги. Спокій поступово огортав її. Легко заблукати в незнайомому місці, невірно знайти кабінет чи потрібну людину, проте можна завжди когось запитати, хтось підкаже дорогу. А от заплутатись в життєвих колізіях... Тоді важко шукати вихід. Ти сам перетворюєшся в того, хто просить пораду і того, хто її дає. І кожного разу всередині все переставляєш місцями: може так, а може, по-іншому. Довго можна блукати в таких лабіринтах. Проте настає момент, коли вся ця суєта просто набридає, і ти зупиняєшся, дозволяєш всьому, що в середині говорити, виговоритись, а сам десь, як на іншій планеті, спостерігаєш.
Чорне довге пальто йому трошки було незручне. Так якось ще не хотілось вдягатись по-зимовому, але погода диктувала свої правила. В такий час він вже звик бути дома, в теплій квартирі, але не цього дня. Новопритрушений сніжок вже був притоптаний численними слідами. Вони змінювались перед його очима, проте не відволікали його. Думки, що сотнями роїлися в його голові, забрали його десь далеко. Життя прожити - не поле перейти. І чомусь ця фраза спливала в дні, коли самотність була занадто тяжкою. Кожної хвилини ми чомусь вчимося, накопичуємо знання, кудись спішимо. Чи потрібно мені це? Для чого воно мені? Так все заплутано. Людські почуття на стільки незбагненні, що не хочеться навіть про це думати. Можна признати за собою певну слабкість, погодитись з нею. Та що вдіяти? Необхідно зробити вибір. А коли заплутався? Коли невпевнений? Боїшся сам собі зізнатися, що це щось більше, ніж просто симпатія. Численна кількість здогадів. А самотність? До неї можна звикнути. Чи ж не цим він займається увесь цей час, втікає, переслідуваний минулим?
Доріжки були безлюдні, майже ніхто не зустрічався. Тільки невеличка низка кроків залишена була на тротуарі, ледь помітна під шаром сніжинок, які так і сипали з неба. Він тихо крокував, не полишаючи роздумів. ...Аж раптом, сліди припинились. Це його здивувало. Будучи настроєним на інший лад думок і висновків він нічого не обдумував, а просто зупинився і піняв голову. Пара сумних очей дивилась на нього, як на пришельця - трохи здивовано. Погляди, сповнені туги, зустрілися. Ніколи ще мовчання не було таким красномовним. Вона трошки подвинулась, хоч на лавці було ще вдосталь місця, і він сів поруч.
Осінь спливала. Годинникова стрілка цокотіла, забираючи останні хвилини, наближаючи до зими. Сніг стих, покривши все золото осені, яке вона розгубила на землі. Вона скоро піде – захолола і роздягнена, залишаючи цих двох поряд, яких вела одне до одного весь цей час, виконуючи обіцянку, яку дала ще літу, прощаючись з ним.
Мирно горіли ліхтарі. Було тихо.
список произведений
|
Авторы
|